Search

 
 

22 квітня 2020 року відбулася селекторна нарада з ректорами медичних ЗВО, яку проводив особисто міністр Максим Степанов. Потрібна подія, адже накопичилася купа освітніх проблем, а остання зустріч очільника МОЗ з ректорами була чотири роки тому. У своєму вступному слові міністр зробив акцент на найбільш гарячих темах у підготовці лікарів: нинішні стосунки клінічних кафедр і закладів ОЗ та проблеми з підвищенням кваліфікації лікарів, які виникли в результаті «реформ» освіти за останні два - три роки. Міністр запевнив, що ці проблеми мають бути вирішені.

На нараді виступив ректор НМАПО імені П.Л. Шупика академік НАМН України Юрій Вороненко. Пропонуємо ознайомитись з тезами виступу, розміщеними на особистій сторінці ректора у мережі Facebook.

Зараз в країні продовжується глибока реформа системи охорони здоров’я. В процесі реформи, звичайно, виникає безліч різних проблем. Але в основному точиться дискусія про організацію та фінансування медичної допомоги. Водночас до сфери ОЗ входять також дуже потужні інші галузі: такі як галузь профілактичної медицини, охорона материнства і дитинства, фармацевтична діяльність, галузь медичної освіти та науки.

І всі ці складові системи ОЗ необхідно розглядати тільки разом. Лише паралельні позитивні зміни у всіх галузях системи ОЗ призведуть до того, чого чекає від нас суспільство.

Одночасно, на мій погляд, нам треба швидко корегувати певні дії, які є необґрунтованими, але вже почали проводитись і навіть викликали незадоволення у медичній спільноті, та дискредитують реформи.

У своєму виступі зупинюся на чиннику, від якого безпосередньо залежить належний рівень якості медичної допомоги людям.

Це рівень підготовки лікаря та постійна підтримка цього рівня протягом професійного життя.

На мій погляд, на сьогодні потребує вирішення ціла низка освітніх проблем, які є предметом обговорень, критики в медичних колективах. Та є підставою чисельних звернень лікарських асоціацій та освітніх закладів до МОЗ та інших державних інституцій, включаючи і Президента України, і Верховну Раду.

Перелічу лише основні, на мій погляд, найбільш критичні проблеми у медичній освіті:

- Стосунки клінічних кафедр із їх клінічними базами, які зайшли нині в глухий кут. Знівельована роль викладача-клініциста як лікаря і він не допускається до лікувально-діагностичної роботи. Більше того, за те, що він ходить туди на роботу вчити лікарів, вуз повинен платити лікарні.

- Радикальне скорочення інституційного фінансування безперервного професійного розвитку лікарів, без обґрунтування, апробації і впровадження на заміну нового механізму. Що призводить до звільнень сотень працівників закладів ПДО.

- Підготовка лікарів на додипломному етапі за діючими державними стандартами, але оцінювання підготовки за незрозумілими зарубіжними тестами, як наприклад, IFOM.

- Надто швидкі і незкоординовані з усіма зацікавленими сторонами проекти змін в інтернатурі. А майбутня резидентура планується без клінічних кафедр.

Є й інші освітянські проблеми. Наприклад, необхідність створення державної цільової програми забезпечення симуляційного навчання медиків, розвиток університетських клінік та інші.

Тепер про деякі проблеми – детальніше. Дуже актуальне питання стосунків закладів вищої медичної освіти та реформованих закладів охорони здоров'я, адже у боротьбі за пацієнта та, відповідно, за гроші НСЗУ у лікарні зовсім не лишається місця кафедрі.

А медична освіта та медична практика нерозривно пов’язані. Обов’язковою частиною освітнього процесу є навчання в закладах охорони здоров’я. Не можна навчити лікаря в звичайній аудиторії. Це мусить бути тільки лікарня. Ще довго в країні не буде власних університетських клінік, і ми будемо користуватися послугами закладів охорони здоров'я. Тільки НМАПО має 380 договорів про спільну діяльність із 235 закладами ОЗ.

А зараз особливо гостро постає питання врегулювання розміщення клінічних кафедр на базах лікарень, з огляду на те, що вступили у дію зміни до Закону України “Про оренду державного та комунального майна”, яким забороняється передавати майно в безоплатне користування.

Насьогодні місцеві органи виконавчої влади вимагають укладання договорів оренди. Це потребує по країні додаткових до бюджету сотень мільйонів гривень – і що є парадоксальним – при відсутності у держави коштів вимагається від закладів освіти оплата за виконання державного замовлення.

Необхідно на законодавчому рівні визначити статус кафедри у клінічній лікарні. Ми спільно для країни готуємо кадри, а не є рядовим звичайним орендарем у лікарні.

По-друге, перехід до реєстрації лікарів у eлектронній системі HELSІ позбавляє можливості лікарів-викладачів здійснювати лікувальну роботу. Тільки в НМАПО їх понад 600, а в країні таких близько 10 тис. Вони працюють у закладах освіти, а не у ЗОЗ, і у нас отримують клінічну надбавку. Викладач не повинен вести пацієнта від приймального покою до виписки зі стаціонару – у нього зовсім інші завдання, йому треба вчити в процесі лікування! Тому трудові відносини із ЗОЗ- не є шляхом вирішення питання ні для нас, ні для ЗОЗ, які зараз скорочують і свій персонал.

По-третє, у підвішеному стані знаходяться і всі наші академічні, університетські лікарні, що входять до складу вишів, їх фінансування взагалі ніяк не враховано. Це забута реформаторами міна «уповільненої дії».

Тому просимо сприяти легітимізації науково-педагогічних працівників як лікарів на клінічних базах автономізованих закладів охорони здоров’я.

Для цього необхідно терміново розпочати роботу по внесенню змін у законодавчі та інші нормативно-правові акти, які вже відпрацьовані і надані МОЗ вузами країни (зміни до 6 Законів та трьох постанов Уряду, найгостріші сьогодні це Закон про оренду і Постанова Уряду від 25 квітня 2018 р. № 411 «Деякі питання електронної системи охорони здоров’я»).

А на період до прийняття законодавчих змін звернутися до голів ОДА та облрад з проханням поки залишити статус-кво у стосунках клінічних кафедр та лікарень

Друга проблема. Безперервний професійний розвиток лікарів. У нас в країні є інституційне фінансування БПР. Це коли держава визначає потребу у безперервному професійному розвитку і відповідно до потреби, до конкретних замовлень областей, фінансує заклади освіти. А на місцях лікарі із державних і комунальних закладів охорони здоров'я безкоштовно отримують путівки на підвищення кваліфікації. Нормальна система.

Але її заплановано ліквідувати і на заміну ввести так зване капітаційне фінансування. Передбачається, що лікарі самі вибиратимуть собі заклад ПДО і привозитимуть із собою кошти за навчання.

Механізму капітаційного фінансування БПР нема. А в Державному Бюджеті вже із 1 квітня 2020 року зрізане фінансування оплати праці по програмі освіта (2301080). Обсяг зменшення становить приблизно третину коштів від потреби вузів на оплату праці. Ці гроші у сумі понад 140 млн грн чомусь були «законсервовані» в МОЗ на іншій програмі – 2301090.

Відповідно із 1 квітня 2020 року по країні в закладах ПДО одночасно скорочується понад третина посад по загальному фонду. Тільки в академії імені Шупика це 369 посад, в т.ч. 189 НПП, і це в період пандемії!

Лікарям тепер треба їхати до вузів на навчання за власний кошт із надією, що їм ці гроші повернуть, якщо буде колись впроваджено новий механізм фінансування БПР. І куди їм їхати, коли вже буде закрито багато кафедр із-за відсутності фінансування?

Тому просимо протягом 2020 року дофінансувати заклади ПДО у максимально можливих обсягах, повернути безпідставно забрані кошти. При цьому також необхідні термінові дії щодо наближення коштів на ІІ квартал за рахунок IV кварталу.

Інтернатура.

Дійсно, назріла її реформа. Варто значно звузити число спеціальностей і збільшити тривалість навчання (у т.ч. стоматологів, де чомусь у проекті цю тривалість удвічі урізали). Але при цьому суттєво, зовсім не обґрунтовано планується скоротити тривалість очної інтернатури – до 2-3 місяців на рік.

Не врахували ініціатори цих змін, що очна інтернатура може бути тоді короткою, коли заочна проходить в університетській клініці чи на клінічній базі кафедри, де вдень і вночі можна комунікувати з професійними педагогами, клініцистами.

А якщо заочна інтернатура відбувається у якійсь лікарні, яка взагалі не є закладом ОЗ, а є підприємством, де інтерн, давайте скажемо відверто, нікому не потрібен, то треба мати достатній час для очного циклу на кафедрі, для дійсно клінічного навчання, для підготовки хоча би до Кроку-3.

Зовсім незрозумілим є механізм конкурсного зарахування в інтернатуру, співвідношення і можливість навчання за державний кошт і кошти фізичних і юридичних осіб. Як і хто буде відбирати бази стажування інтернів? Чому виші мусять платити зарплату інтернам на базах стажування? Тільки в нашій академії є сотні таких баз і щоби щомісяця туди кожному інтерну перераховувати кошти, треба вдвічі збільшити штат бухгалтерії. Та й чи можна планувати такі радикальні зміни в інтернатурі для вже сьогоднішніх випускників медвузів, які мали і мають власні плани щодо своєї подальшої долі в медицині? Може треба вводити такі реформи для тих, хто лише буде вступати на навчання?

Добре, що в планах розвитку МОЗ залишилася резидентура. До речі, при відсутності університетських клінік резидентура мусить бути лише на кафедрах, як протягом багатьох десятиліть вчилися клінічні ординатори, в тому числі іноземці, що були і поки є прообразом резидентів, а не в лікарнях без кафедр. Хто їх там буде вчити?

Необхідні термінові кроки для виправлення ситуації.

Пропоную створити відповідні робочі експертні групи щодо вирішення зазначених проблем і надати пропозиції у найкоротші терміни.