Адміністрація Національного університету охорони здоров’я України імені П.Л. Шупика та колектив медичного факультету висловлює щирі співчуття завідувачу кафедри мовної підготовки та гуманітарних дисциплін доценту Людмилі Шевченко з приводу смерті сина – Юрія Лисенка.

Юрій Лисенко народився 6 серпня 2000 р. у Києві. Виростав у м. Городищі на Черкащині. Закінчив Городищенський ліцей. Юрій належав до династії ветеринарів, тому цілком зрозуміло, що з дитинства він не тільки любив тварин, а й багато знав, умів піклуватися про них, переймав основи ветеринарної медицини ще до вступу на омріяний факультет. У 2017 р. він став студентом НУБіП України. Однак навчання перервала війна: в лютому 2022 р. Юрій відмовився покидати Київ, він вступив до лав ТрО, потім служив у 3-ій штурмовій бригаді «Азов», а згодом перевівся до 47-мої ОМБр «Маґура». Він добровільно взяв на себе обов’язок захищати свободу своєї України та життя і майбутнє найдорожчих людей, і не відступив від цього рішення до останнього подиху.

Зі шкільних років любив спорт, займався східними єдиноборствами, виступав і отримував нагороди на змаганнях. Захоплювався японською культурою, способом мислення і сприйняття світу. Навіть на бойові завдання брав із собою подарований мамою трактат «Хагакуре» про шлях воїна, основним правилом якого вважав вірність обов’язку. Дуже любив читати, зокрема, римську класичну літературу – його улюбленими авторами були Сенека, Ціцерон, Марк Аврелій. Сам умів майстерно викладати свої думки, писав вірші.

Великою його пристрастю були пасіка і риболовля. При тому, що Юрій був віртуозним рибалкою, він майже щоразу випускав упійману рибу, вважаючи, що кожне життя – безцінне, і не можна його забирати без потреби, для розваги. Він був затятим мандрівником, чудово знав Карпати, куди почав ходити ще з раннього дитинства.

Напевне тому, що друга половина Юриної родини – педагоги, він любив і вмів передавати ті знання, якими володів сам: охоче тренував молодших за себе в секції дзюдо, навчав рибалити тих, хто просив його порад, водив у гори друзів, щоб показати їхню красу і здатність людини милуватися природою, не шкодячи їй.

Юрій мав позивний Сокіл. Він був одним із тих, хто разом із побратимами з 3-ої штурмової бригади «Азов» пройшов ті самі пекельні метри до Андріївки, про які 2025 р. зняв документальний фільм режисер Мстислав Чернов. Вже у складі 47-мої ОМБр «Маґура» Юрій брав участь у Курській операції. Зарекомендував себе сміливим і вправним воїном, надійним товаришем. Останній бій прийняв 19 листопада 2024 року. Йому було відведено 24 роки – час, за який він однак устиг зробити так багато важливих і гідних справ.

Його поважали за рішучість, послідовність, правдивість, а любили за харизматичність, вміння розрадити, прийти на допомогу вчасно, за почуття гумору – все це робило його природженим лідером, який умів вести за собою інших, запалювати тим, чим жив, у що вірив сам.

Юрій Лисенко назавжди залишиться світлим прикладом для своїх друзів, вихованців, улюблених молодших брата і сестрички.

Як сказано у Святому Письмі: «Ніхто більшої любові не має понад ту, з якою свою душу поклав би за друзів своїх». Тож будьмо гідними тієї величезної ціни, яку платять наші воїни за те, щоб ми могли вільно і гідно жити на своїй землі.

Сьогодні ми маємо змогу жити і працювати завдяки таким Синам України як Юрій Лисенко. Україна як Держава існує сьогодні лише завдяки таким Воїнам, які віддають Батьківщині  найдорожче – своє життя…

Вічна пам’ять і слава Героям!